Ви мені неспівзвучні,
хоч добра душа та ласкава,
але я, мов німа, розуміючи, не відповім -
наче то не мені
забриніла над полем заграва,
наче щось невідкрите
замовкло у серці моїм.
Ви мені неспівзвучні.
Так боляче, жаль і так легко,
наче я це промовила
ще за хвилину до вас,
і глуха, і німа,
бо не чую, як вп'ялося древко
в душу тої,
що досі, тепер вам повинна за сказ -
але я відчуваю,
що є та, хто чує і плаче,
доки ви смієтеся,
в потузі забути мій біль.
Ви така сама зірка з небес,
той, що кряче
у пташиній нужді,
як і ви не для нас.
Просто цвіль
треба вибрати мовчки, до ранку,
щоб хто не завидів,
те, як млосно і вогко в душі,
де збирається бруд.
А у сизім тумані, на ганку
проходять безслідно
в річкові камиші,
та у поле,
на сонячний суд.
Я молю, щоб інакша лягла
поруч вас на постелі
та закрила собою сама
колючки, спориші -
втім, не плачте. І в мене була
на старій акварелі
нежива, наче млосна тюрма,
оболонка душі,
але ж я - не вона.
Ви пробачте,
як я вам пробачу,
що не в змозі почути без слів
мою тяжку вину
та забути все те,
що до смерті в душі моїй плаче
і нести той тягар,
що я з іншим, дасть Біг, потяну... .
