Як сумно за теплом
Єдиної душі,
Що жде тебе не там,
Де хтось його придумав,
Що пише, як і ти,
В душі своїй вірші,
Що любить всю тебе, -
Не констатує з сумом,
Яка ти нонперфе,
Яка чужа й далека,
Бо створений для вас
У небесах лелека.
Душі його тепло
Візьме тебе без бою,
Інакше не могло
Буть створеним з тобою.
Від добра не шукають добра,
Божа сила була - і немає,
Лиш жорстока, холодна пора
Все нестерпне з душі вимітає,
Не жаліє нікого, ніщо,
Те, що скніти страхом спонукає,
Те, що інших вбива нізащо,
І шукає, прискіпно шукає
Від добра ще добра, ще добра -
І старіє, і тяжко вмирає,
Мов нестерпного болю сестра,
Що зцілити себе не зціляє.
Люменократія існує.
Це ескапізм, намножений на самість,
Гладенькії промови з незамовленим пфе-пфе,
Какая гадость эта ваша заливная рыба,
Рівнесенькії плани, як іздохнуть
Від нудоти даремного життя,
В якому
Все так гуманно, хоч вищи -
А щастя
Десь в лісі заблукало, ген....
І шпальт лінованих новин
Не вистачить, аби свою провину
На шальки терезів сусіда кинуть,
Щоб вище падати було,
Так правильно,
Так точно
Й досконало,
Немов брильянт
В короні самозванця.
І ти був серед тих, хто бив мене,
Стояв, і бачив, чув, дивився знов,
Казав, що це лише твоя робота,
Спостерігати, доки я кричу,
І ти був серед тих, хто бив мене,
Був лицемірним, жадібним, жорстоким,
Зухвало знаючи про нас усе,
Що наказали
Знати і не знати,
І ти був серед тих, хто бив мене
Нізащо, ні про шо, бо треба так,
Бо ти слуга отих,
Що добре платять
За нищівні удари без синців,
А потім виправдовувався тим,
Що лиш хотів про них усе дізнатись,
Та все ж був серед тих, хто бив мене,
Не знаючи, кого боїшся більше,
Мене чи їх, що гонивом пустим
Даремно мастять незагойні рани.
І ти був серед тих, хто бив мене,
Хто в жертву заприсяг чужденні душі
За ідеал, який розбився вщент
Від погляду очей отих дитячих.
Простити можна - Бог прощає все,
Та я людина. Біль оцей забути
Не допоможе ані твій дублон,
Ані розпука садомазохіста,
Ані твої привласнення собі,
Того, чим просто не заволодієш.
Супермаркет любові,
А в ньому - неписане щастя,
Що його не придбати
зі знижкою не для своїх,
Що його не наклеїти
картою чорної масті,
Наче козир,
на білеє тло мугирів неживих.
Супермаркет любові,
Я тихо тебе оминаю,
Наче все ще боюся
торкнутися серцем сердець,
Бо ж воно так болить,
так пронизливо-мовчки ридає,
Доки треба ще жити,
Допоки ногами ходить,
Може, повзати,
Може, конати, шукаючи пандус,
Заблукати нестримно
У смішних дитячих книжках,
Може, плавати,
Може, знесилля хапатись за вантуз,
Доки є ще вода,
І допоки є світло і мить,
Що приходить лиш доторком Божим
До самого-самого серця,
Що сміється і тепло,
Так ніжно торкається тих,
Хто так само у темряві дня
з ніччю світлою б`ється
І отих, що чекають у пеклі,
Отих несвоїх.
Люди-речі,
Люди-помийне відро,
Люди, що звикли
Бути потрібними
Саме так,
Якими їх бачать
Зі сторони,
Вільної від запаморочень
Людини-рушника,
Людини-бронежилетки,
Людини,
Що дає навіть те,
Чого бажати зась,
Тому, що інше не потрібне,
Або його просто
Немає в наявності,
Ще не завезли,
Але, коли буде,
Ми вам обов'язково
Зателефонуєм.
вірш відзначений за патріотичну тематику в поезії на XVIII Всеукраїнському літературно-мистецькому святі "Просто на Покрову"
