Перегорілі почуття
Болять на дні,
Як стиглий попіл,
Нема в минуле
Вороття -
Ми навпіл.
Причинної шукаєш ти,
Я уві сні ходжу
За чудом,
Воно всміхається
Мені -
Я буду,
Я є, без чогось, що у них
Удосталь вдома.
Покрив кудлатий
Білий сніг
Утому,
Мовчать безлистії сади,
Палає сонце,
Ти більше не приходь сюди,
Віконце
Покаже нагло лик чужий,
Мене немає,
І савану мені не ший,
Я маю.
Мене щось мучило,
Та не кохання,
Мені боліло,
Але не любов,
Мені кортіло,
Але те бажання
Іскровлене,
Як та безкрівна кров,
Мене тягало
В коридорах смутку,
Мені ввижались
Тіні на стіні,
У мене рвало
Душу в сорок жмутків,
За мною гнались
Коні льодяні,
Вони на мене
Дихали морозом,
Я кам'яніла
Від того страху.
Все, що було -
Нікчемно,
Несерйозно,
Була я,
Наче хата без льоху.
Я ніколи тебе не кохала -
І, відкривши це раптом в собі,
Здивувалась і вільною стала,.
Без бажання іти в боротьбі
Аж туди, де палають паркани,
Аж туди, де горить городня,
Тільки прошу - коли я повстану,
Не згаси мого першого дня,
Не чіпай ані першої ночі,
Ані вечора з любим моїм,
Доки плачу я, доки я хочу
До останку згоріти із ним.
Ледь зваживши у серці кожен крок,
Вже клопочуся про крутії схили,
Кладу я похапцем сухий вінок
Прокладеним шляхам Савур-Могили,
А там ідеться не про те - і знов,
І знов не плачу,
Бо немає пустки,
Так тихо, як завжди, вирує кров -
У брамі, де не треба перепустки.
Тут зібралися поетичні твори, що я їх накропала за самовчителем "Пиши сильно".
Ой ти, азулежу,
Незвичнеє слово
Для вуха слов'янського,
Плитка кольорова! -
Яке скоріше схоже
На музичний термін,
Насправді, португальською:
"Глазурований кахель", -
Зазвичай, азулежу,
Яким португальці
Прикрашали стіни,
Знані мореплавці,
Майстри й винороби.
Обпалену й розписану
Глиняну плитку
Чотирьох колорів, -
Жовтий та блакитний,
Білий і зелений, -
Від камінця полірованого
Та й яким араби
Прикрашали стіни,
Завезли з собою
Ой, до Португалії
Й трішки до Іспанії
Не перші зразки.
Полярне сяйво,
Оптичне явище,
Заряджені частинки,
Розріджені шари,
Стикаються з молекулами газів...
... що швидко змінюється...
...світяться на висоті
60-100 км...
...нічного неба,
що швидко змінюється...
...де вони входять...
...або атомами газів...
і змушують...
спрямовуються до північного
або південного....
протонів
і електронів...
...під дією...
...і завдяки...
...полю Землі...
...магнітному...
...Aurora borealis.
Я покохала іншого
На мить, всього на хвильку,
Але та хвилька іншого
Вже наробила стільки,
Що я не знаю, як тепер
Із того випливати,
Бо я ж і мушу -
Як тепер
У всьому відмовляти
Йому, тобі - бо я, ні-ні,
Нікого не кохаю,
Всерйоз, назавжди? Ой, ні, ні,
Цього не уявляю,
Ми різні, як і ти, і він,
Ви просто епізоди,
І ти, і він - хоч не один
У моря жде погоди.
Ви мені неспівзвучні,
хоч добра душа та ласкава,
але я, мов німа, розуміючи, не відповім -
наче то не мені
забриніла над полем заграва,
наче щось невідкрите
замовкло у серці моїм.
Ви мені неспівзвучні.
Так боляче, жаль і так легко,
наче я це промовила
ще за хвилину до вас,
і глуха, і німа,
бо не чую, як вп'ялося древко
в душу тої,
що досі, тепер вам повинна за сказ -
але я відчуваю,
що є та, хто чує і плаче,
доки ви смієтеся,
в потузі забути мій біль.
Ви така сама зірка з небес,
той, що кряче
у пташиній нужді,
як і ви не для нас.
Просто цвіль
треба вибрати мовчки, до ранку,
щоб хто не завидів,
те, як млосно і вогко в душі,
де збирається бруд.
А у сизім тумані, на ганку
проходять безслідно
в річкові камиші,
та у поле,
на сонячний суд.
Я молю, щоб інакша лягла
поруч вас на постелі
та закрила собою сама
колючки, спориші -
втім, не плачте. І в мене була
на старій акварелі
нежива, наче млосна тюрма,
оболонка душі,
але ж я - не вона.
Ви пробачте,
як я вам пробачу,
що не в змозі почути без слів
мою тяжку вину
та забути все те,
що до смерті в душі моїй плаче
і нести той тягар,
що я з іншим, дасть Біг, потяну... .
