Ніколи

"Я тебе ніколи не любила",

"Я тебе ніколи не любив" -

Догоряють точно збиті крила,

Вічності нема і поготів.

Більш не ляже через сад мій стежка,

Та, якою ходять а нейдуть,

Не здригнеться у вікні мережка, -

Звідси всі пішли в далеку путь.

Дім порожній, виють лиш собаки

На задворнім тихім пустирі 

Та зітхають зорі-задираки

І гілки колишуться сирі.

Царство мертвих, в них нема розради,

Лиш уклін чужому воронню -

Пролетить безлистим, сизим садом,

Поклює набряклую стерню.

А за чим шкодую, я не знаю,

В тім  нема ні правди, ні брехні.

Знову хтось на дудочці заграє

В споминах, де ще не кажуть "ні",

В тихім сумі, де ходив дитинством

По горах, далеких а крутих,

Де не пахло по закуттях свинством,

Де сиділи тихо в сих і в тих.

Жадібних очей чиїхось горе

Знов обмаца душу, ледь живу, -

І втечу, як вітер, на простори,

Де зариюсь в пряную траву,

Стану знов малечею живою,

Тим невидним, тихим черв'ячком,

Риба з'їсть його і стане звоєм,

Звій розтягне си і стане склом

У вікні, туманнім та холоднім,

Де проходить варта без очей,

Де учора, як і знов, сьогодні,

Застигають зліпки днів-ночей.