І що?
Наїлись?
Насотались істини?
Вам ситими не бути й поготів.
Так просто, так зайнятно,
Так немислимо,
Коли не стане книг
І диких слів.
Все буде правильно,
Аж ген прилизано,
Зачищено до блиску,
Мов казан,
У ньому вавельно,
Під ним нахмизяно,
Ні музики, ні співів -
Рамадан.
Так солодко не знати
І любити
Твої дари, о Боже,
Від людей,
Що є дарами,
Тихі та забиті,
І ти лежиш,
Мов древній іудей,
У пастці щастя,
Що тебе не вкрали,
Не продали, не перепродали,
Не врятували а не обікрали,
Роздертий від лоба до постоли.
Ти знаєш, Бог казав - прийде,
І ось Він,
Ти впізнаєш Його за кроком крок,
Начхати, що твої знов скиглять:
"Осінь!"
І знов сплітають траурний вінок.
У купі щастя ти лежиш,
Мов лялька,
З якої хоч потішся, хоч живи,
Відходиш, мов араб, від переляку,
Мов турок, весь пожмаканий, кривий.
Вони схилились над тобов,
Мов круки,
Вишукуючи правди ув очах -
А ти мовчиш, як Бог Той недолугий,
Що оживляв потайно сизий прах.
"Я тебе ніколи не любила",
"Я тебе ніколи не любив" -
Догоряють точно збиті крила,
Вічності нема і поготів.
Більш не ляже через сад мій стежка,
Та, якою ходять а нейдуть,
Не здригнеться у вікні мережка, -
Звідси всі пішли в далеку путь.
Дім порожній, виють лиш собаки
На задворнім тихім пустирі
Та зітхають зорі-задираки
І гілки колишуться сирі.
Царство мертвих, в них нема розради,
Лиш уклін чужому воронню -
Пролетить безлистим, сизим садом,
Поклює набряклую стерню.
А за чим шкодую, я не знаю,
В тім нема ні правди, ні брехні.
Знову хтось на дудочці заграє
В споминах, де ще не кажуть "ні",
В тихім сумі, де ходив дитинством
По горах, далеких а крутих,
Де не пахло по закуттях свинством,
Де сиділи тихо в сих і в тих.
Жадібних очей чиїхось горе
Знов обмаца душу, ледь живу, -
І втечу, як вітер, на простори,
Де зариюсь в пряную траву,
Стану знов малечею живою,
Тим невидним, тихим черв'ячком,
Риба з'їсть його і стане звоєм,
Звій розтягне си і стане склом
У вікні, туманнім та холоднім,
Де проходить варта без очей,
Де учора, як і знов, сьогодні,
Застигають зліпки днів-ночей.
Я ухожу звідси назавжди,
Ти тільки не плач,
Ти мені не подякуєш знову.
Мовчи. Не тужи.
Догоряє так швидко ватра
В останньому подиху -
Тільки попіл, ледь теплий,
Знов заливпє дощем.
Я ухожу звідси назавжди,
Побачивши те,
В чому винна, і як мене Бог
Виправдовує вщент.
Вже не страшно -
Страшно прожити отак,
Наче щастя зроду довіку
Тобі й не знать.
Догоряє так швидко ватра -
Мені її не жаль -
Але гарні слова. Дуже гарні.
Хай слухають всі.
Я видел Литву,
Страну угодливых подлецов,
Молчаливых безумцев
И крикливых умняг,
Так что же вы еще
Хотите от меня,
Неугодного вам?
Хлеба и зрелищ?
Крови и плоти?
Возьмите,
Все есть,
Вы свободны,
Но я не ваш раб,
Я так счастлив
В мире людей...
Я не знаю, за чим сумую,
Але то було щось чуже -
Не моє, бо від нього злую
Долю серце собі тяже.
Вже не знаю, чого я хочу,
Але я відчуваю знов,
Як гуркоче, бурлить, клекоче
У глибинах шалена кров -
Ще не стихне, жадоби злої
Сил не має в собі згасить.
Я й малою була такою,
Я й старою, мов неясить.
Добре так полюбити стиха
Всіх, кого не терплю здавна,
Гірко так не здолати лиха,
Знов заплаче про те струна,
Знов я серце лиш снам довірю,
Не знайшовши в печалі рук
І нічного чужого звіра
Прожену від поснулих вух.
Источник из скалы журчал,
К нему ходил и стар, и млад,
Кувшины каждый наполнял,
Не каждый весел был и рад,
Один кричал: "Моя вода
Болотом пахнет и горька!".
Другой шептал: "Моя вода
Уж очень приторно-сладка".
А третий дрался за кувшин
С соседом, что черпал ведром,
И обвинял других мужчин
За то, что сами пили ром,
А с ним не поделились. Вот
Далекий странник к ним идет,
Набрал воды, хлебнул - она
Чиста, прозрачна и нежна.
Набрал в бурдюк, один, другой,
Прославил Бога и домой.
Толпу оставил домышлять,
Кричать, и злиться, и ругать
Его - мол, сговорился с Тем,
Кто воду источает всем.
