Відкинуті,
Знедолені,
Побиті,
Забуті,
Занехаяні,
Незлі,
Чужі,
Сторонні,
Та не ликом шиті,
Засміяні,
Наругані
Бомжі -
Нечисті,
Невпізнавані,
Неситі,
Знов спраглі,
Знов загублені
В світах,
Ми - люди,
Мов малята
Несповиті,
Ми - сила,
Що народжена
В сльозах.
Ми матимемо те,
Чого не мали
У жодній з воєн -
Душі та серця,
Списи, що у завзятті
Поламали,
Шукаючи аж легкого
Кінця.
У цій війні немає переможця,
Бо переможець - кожен,
Хто живий,
Немає злидаря, ані заможця,
Бо кожен вхопить те,
Що так хотів,
Даремно гіпермаркет штурмувавши
У пошуках того,
Що вже купив.
Ми матимемо те, що маєм досі,
Сьогодні, тут і зараз, ось і там.
Стоїть пора лихая на порозі,
У нас стоять чужії - лихварям
Слова всі ллють, мов золото,
Що тане
І більш не в силах викупити їх.
Той день ось-ось,
За п'ять годин
Настане,
І ми візьмем,
Що треба,
Та не в них.
І що?
Наїлись?
Насотались істини?
Вам ситими не бути й поготів.
Так просто, так зайнятно,
Так немислимо,
Коли не стане книг
І диких слів.
Все буде правильно,
Аж ген прилизано,
Зачищено до блиску,
Мов казан,
У ньому вавельно,
Під ним нахмизяно,
Ні музики, ні співів -
Рамадан.
Так солодко не знати
І любити
Твої дари, о Боже,
Від людей,
Що є дарами,
Тихі та забиті,
І ти лежиш,
Мов древній іудей,
У пастці щастя,
Що тебе не вкрали,
Не продали, не перепродали,
Не врятували а не обікрали,
Роздертий від лоба до постоли.
Ти знаєш, Бог казав - прийде,
І ось Він,
Ти впізнаєш Його за кроком крок,
Начхати, що твої знов скиглять:
"Осінь!"
І знов сплітають траурний вінок.
У купі щастя ти лежиш,
Мов лялька,
З якої хоч потішся, хоч живи,
Відходиш, мов араб, від переляку,
Мов турок, весь пожмаканий, кривий.
Вони схилились над тобов,
Мов круки,
Вишукуючи правди ув очах -
А ти мовчиш, як Бог Той недолугий,
Що оживляв потайно сизий прах.
"Я тебе ніколи не любила",
"Я тебе ніколи не любив" -
Догоряють точно збиті крила,
Вічності нема і поготів.
Більш не ляже через сад мій стежка,
Та, якою ходять а нейдуть,
Не здригнеться у вікні мережка, -
Звідси всі пішли в далеку путь.
Дім порожній, виють лиш собаки
На задворнім тихім пустирі
Та зітхають зорі-задираки
І гілки колишуться сирі.
Царство мертвих, в них нема розради,
Лиш уклін чужому воронню -
Пролетить безлистим, сизим садом,
Поклює набряклую стерню.
А за чим шкодую, я не знаю,
В тім нема ні правди, ні брехні.
Знову хтось на дудочці заграє
В споминах, де ще не кажуть "ні",
В тихім сумі, де ходив дитинством
По горах, далеких а крутих,
Де не пахло по закуттях свинством,
Де сиділи тихо в сих і в тих.
Жадібних очей чиїхось горе
Знов обмаца душу, ледь живу, -
І втечу, як вітер, на простори,
Де зариюсь в пряную траву,
Стану знов малечею живою,
Тим невидним, тихим черв'ячком,
Риба з'їсть його і стане звоєм,
Звій розтягне си і стане склом
У вікні, туманнім та холоднім,
Де проходить варта без очей,
Де учора, як і знов, сьогодні,
Застигають зліпки днів-ночей.
Я ухожу звідси назавжди,
Ти тільки не плач,
Ти мені не подякуєш знову.
Мовчи. Не тужи.
Догоряє так швидко ватра
В останньому подиху -
Тільки попіл, ледь теплий,
Знов заливпє дощем.
Я ухожу звідси назавжди,
Побачивши те,
В чому винна, і як мене Бог
Виправдовує вщент.
Вже не страшно -
Страшно прожити отак,
Наче щастя зроду довіку
Тобі й не знать.
Догоряє так швидко ватра -
Мені її не жаль -
Але гарні слова. Дуже гарні.
Хай слухають всі.
Я видел Литву,
Страну угодливых подлецов,
Молчаливых безумцев
И крикливых умняг,
Так что же вы еще
Хотите от меня,
Неугодного вам?
Хлеба и зрелищ?
Крови и плоти?
Возьмите,
Все есть,
Вы свободны,
Но я не ваш раб,
Я так счастлив
В мире людей...
