Ми матимемо

Ми матимемо те,

Чого не мали

У жодній з воєн -

Душі та серця,

Списи, що у завзятті 

Поламали,

Шукаючи аж легкого

Кінця.

У цій війні немає переможця,

Бо переможець - кожен,

Хто живий,

Немає злидаря, ані заможця,

Бо кожен вхопить те, 

Що так хотів,

Даремно гіпермаркет штурмувавши

У пошуках того,

Що вже купив.

Ми матимемо те, що маєм досі,

Сьогодні, тут і зараз, ось і там.

Стоїть пора лихая на порозі,

У нас стоять чужії - лихварям

Слова всі ллють, мов золото,

Що тане

І більш не в силах викупити їх.

Той день ось-ось,

За п'ять годин

Настане,

І ми візьмем,

Що треба,

Та не в них.

І що?

І що?

Наїлись?

Насотались істини?

Вам ситими не бути й поготів.

Так просто, так зайнятно,

Так немислимо,

Коли не стане книг

І диких слів.

Все буде правильно,

Аж ген прилизано,

Зачищено до блиску,

Мов казан,

У ньому вавельно,

Під ним нахмизяно,

Ні музики, ні співів -

Рамадан.

Так солодко

Так солодко не знати

І любити

Твої дари, о Боже,

Від людей,

Що є дарами,

Тихі та забиті, 

І ти лежиш,

Мов древній іудей,

У пастці щастя, 

Що тебе не вкрали,

Не продали, не перепродали,

Не врятували а не обікрали,

Роздертий від лоба до постоли.

Ти знаєш, Бог казав - прийде,

І ось Він,

Ти впізнаєш Його за кроком крок,

Начхати, що твої знов скиглять:

"Осінь!"

І знов сплітають траурний вінок.

У купі щастя ти лежиш,

Мов лялька,

З якої хоч потішся, хоч живи,

Відходиш, мов араб, від переляку,

Мов турок, весь пожмаканий, кривий.

Вони схилились над тобов, 

Мов круки,

Вишукуючи правди ув очах -

А ти мовчиш, як Бог Той недолугий,

Що оживляв потайно сизий прах.

Ніколи

"Я тебе ніколи не любила",

"Я тебе ніколи не любив" -

Догоряють точно збиті крила,

Вічності нема і поготів.

Більш не ляже через сад мій стежка,

Та, якою ходять а нейдуть,

Не здригнеться у вікні мережка, -

Звідси всі пішли в далеку путь.

Дім порожній, виють лиш собаки

На задворнім тихім пустирі 

Та зітхають зорі-задираки

І гілки колишуться сирі.

Царство мертвих, в них нема розради,

Лиш уклін чужому воронню -

Пролетить безлистим, сизим садом,

Поклює набряклую стерню.

А за чим шкодую, я не знаю,

В тім  нема ні правди, ні брехні.

Знову хтось на дудочці заграє

В споминах, де ще не кажуть "ні",

В тихім сумі, де ходив дитинством

По горах, далеких а крутих,

Де не пахло по закуттях свинством,

Де сиділи тихо в сих і в тих.

Жадібних очей чиїхось горе

Знов обмаца душу, ледь живу, -

І втечу, як вітер, на простори,

Де зариюсь в пряную траву,

Стану знов малечею живою,

Тим невидним, тихим черв'ячком,

Риба з'їсть його і стане звоєм,

Звій розтягне си і стане склом

У вікні, туманнім та холоднім,

Де проходить варта без очей,

Де учора, як і знов, сьогодні,

Застигають зліпки днів-ночей.

Я ухожу

Я ухожу звідси назавжди,

Ти тільки не плач,

Ти мені не подякуєш знову.

Мовчи. Не тужи.

Догоряє так швидко ватра

В останньому подиху -

Тільки попіл, ледь теплий,

Знов заливпє дощем.

Я ухожу звідси назавжди,

Побачивши те,

В чому винна, і як мене Бог

Виправдовує вщент.

Вже не страшно - 

Страшно прожити отак,

Наче щастя зроду довіку

Тобі й не знать.

Догоряє так швидко ватра -

Мені її не жаль - 

Але гарні слова. Дуже гарні.

Хай слухають всі.

Я видел Литву

Я видел Литву,

Страну угодливых подлецов,

Молчаливых безумцев

И крикливых умняг,

Так что же вы еще

Хотите от меня,

Неугодного вам?

Хлеба и зрелищ?

Крови и плоти?

Возьмите,

Все есть, 

Вы свободны,

Но я не ваш раб,

Я так счастлив 

В мире людей...

Я не знаю

Я не знаю, за чим сумую,

Але то було щось чуже -

Не моє, бо від нього злую

Долю серце собі тяже.

Вже не знаю, чого я хочу,

Але я відчуваю знов,

Як гуркоче, бурлить, клекоче

У глибинах шалена кров -

Ще не стихне, жадоби злої

Сил не має в собі згасить.

Я й малою була такою,

Я й старою, мов неясить.

Добре так полюбити стиха

Всіх, кого не терплю здавна,

Гірко так не здолати лиха,

Знов заплаче про те струна,

Знов я серце лиш снам довірю,

Не знайшовши в печалі рук

І нічного чужого звіра

Прожену від поснулих вух.