Життя

Ти чуєш,

Як люблю тебе,

Життя?

Мені наснились

Непотрібні стіни,

Потрібне,

Хоч жорстоке,

Забуття,

Смутні думки

У колоброді днини.

Осіннє сонце

Ллється, мов той дощ -

Нічого більше

Від душі не хоче,

Аби зігріти

Все, що не збулось,

Узяти й розтопити

Після ночі.

Нехай тече далеко,

Аж ген-ген,

Туди, де в землю

Всотується тихо.

І лиш пустельний,

Аж гарячий, фен,

Обпалить чиїсь докори

Та пиху,

Мов ляпас волі -

Так-бо їх, гуляй,

Мети піском

На солончак - оаза

Десь там, я в ній,

Фата-моргана, так,

Нема до нас шляху

Та перелазу. 

Все в тумані

Все в тумані,

Я нічого не згадаю,

Біль та кава

Тихо будять

Восени,

Серед сміху й танців

Знову пропадаю,

Бо немиле все стає

Чогось мені.

В тім нема ні щастя, ані остороги,

В тім нема ні одкровення, ні біди, -

І чогось у кроці тихім мліють ноги,

І не хочеться ні хліба, ні води.

Все в тумані,

Просинаюсь та зникаю,

Щоб любити, як іду, і як стою,

Як випростуюсь і як блукаю

І у тім знаходжу сторону свою.

Де ригідна, чітка визначеність -

Пекло, 

Я ізроду не спиню

Своїх думок.

Серце, так, від чужоти,

Мов міх, затерпло,

Але в нім тече, дзюрчить

Живий струмок.

Верболози

Як піду у верболози,

Стану на покосі,

Най дзижчать у вухо бабки

Та бодають кози,

Сраку бджоли не кусають

І не плачуть зорі

Та й корита не ламають

Хвилі в синім морі,

Оселедцю як наїмся,

Шоб ніхто не бачив,

Бо такий же соковитий, -

Засолив, заначив,

От і з'їм, цибульком смачно

Його притрусивши, -

Скільки тої жизні, плачу,

З вечора не ївши...

А чого ж? Бо риба з річки,

Хоч і золотенька,

І хрумтить, мов цюця, з пічки,

А не солоненька.

Шречалка

Наївся меду

Англіканець Вінні-Пух 

І тягне за собою

П'ятачка-юдея;

"Католик Кролик, говорят,

Стал нем и глух,

Пойдем, и масло у него

Сожрем скорее!",

А протестант Віслюк,

Згубивши хвіст,

Щоразу у Сови

Його знаходить -

От чвань невірна,

Най то її біс,

Об'їлась полови

Та й не виходить!

Мов мусульманка,

Ходить у платку,

Мов феміністка,

Все на світі знає,

А часом,

Як буддистка,

На суку

Сидить і спить,

Геть оком не моргає...

Маленький Боже

Маленький Боже,

В Тебе я вірю,

Ти є дитина,

Яку вони

Щоразу важать,

Та зневажають,

Глядять у мозок,

Але душі

В Тобі не бачать,

Запнувши матір,

Як ту колоду,

В благе рядно, -

Ще й нас повчають,

Як треба спати

У Діогена

В пороховій.

вірш відзначений за патріотичну тематику в поезії на XVIII Всеукраїнському літературно-мистецькому святі "Просто на Покрову"

Ніяк

Ніяк не звикну

Чути про війну,

Про яку говорять одні,

А воюють інші.

Навіщо робити 

З людей аутистів,

Які говорять

Тільки про війну

І розбираються в тому,

Що не робить їх щасливими,

Врешті-решт?

Ба, навіть аутист

Щасливий, коли створює щось,

А коли тільки говорять -

Це зветься інакше.

Тиша

Все, як завжди,

Все, як раніше 

Все, як задумано

Зверху.

Не перервуть

Благодатної тиші

Хижі гаргулі та стерхи.

Я не сумую

За тим, хто не в змозі

Ніч розділити на слово

І зорепад,

І кота на підлозі,

Тихі та й людські розмови.

Я не боюся

Сказати, як тупо 

Лють не вмирає у шоці,

Тихо хрещуся,

Бо знов козолупи

Скупчилися на порозі.

Більше не вірю

Роками безмовним,

Вирячкуватим хапугам, -

Лементи звіра

У тій мишоловні,

Знаємій дохлим папугам.

Дощ мій для всіх,

Як і сонце, і небо,

Скільки від них не блокуйся.

Тільки лиш сніг

Зберігаю для себе,

Лепкий, пухнастий -

Шануйся.