Ніхто не знає
Судеб Божих
Про людину,
Тож вільним йди.
Нехай каміння,
Як в Стефана,
Летять з усіх боків, -
Не жди,
Що хтось подякує
Або полюбить,
Люди злі,
Хоч добрі аж напрочуд,
Аж до скону.
Не звірятись їм -
То істина Христова,
Серце бачить Він,
А не вони...
Переживіть без нас
Своє теперішнє -
Ми більше не раби
Чужих бажань,
У нас є право
Ставити на двері ще
Один замок
Для марних сподівань.
Прийміть спокійно
Втрату тих, кого ви тут
Не спромоглись
Пошити в дурні знов.
У вас все є,
І двір свої
Вам заметуть,
А нам залиште
Віру та любов,
Надію на не взяту вами
Таїну,
І Бога,
Що ви зраджуєте так,
Як жоден бузувір не зрадив,
А вину
Шукайте у собі.
Гуд бай.
Ось так.
Згадати щастя
І печальний клекіт
Птахів, що відлітають
У світи -
Буремний час.
Лиш сатанинський регіт
Там, де дощенту
Спалені мости.
Тут божевілля.
Кожен заперечить
Те, що незручно
Та й несила знать.
Неплідне гілля
У доменній печі,
Метал з каміння
Мовчки відливать
І тихо говорить
Про сиву днину,
В якій нема
Ні заздрості, ні зла,
Що ми не оцінили Україну
Такою,
Як вона завжди була.
Всі жінки давно в таємній змові,
І ніхто не може розгадать,
Що ховається в отім півслові,
В жесті, в поруху очей.
Мов тать,
Недолугий ходить попід тином
І живе надією дарма,
Насолоджуючись
Навіть кпином,
Почуттям,
Якого і нема.
Всі жінки давно в таємнім клубі,
Вхід туди доступний
Лиш жінкам,
Ну, а логіку залиште, любі,
Нелогічним всім чоловікам.
Напрочуд легко
Дихати без тебе -
Ніхто не ятрить душу
До кісток,
Нічого не потрібно і від тебе,
Ні квітів, ні доріжки з пелюсток.
Напрочуд щиро
Усміхнеться осінь.
Коли нема образ - усе мине,
І десь у мирі
Спочивають досі
Дитячі сподівання.
Лиш гукне
У вирі думка,
Що усе так сталось,
Як мало бути, як то бачив Біг,
І щільна гумка
Все зітре. Зосталось
Молитись,
Аби ти їх переміг,
І все. На серці ясно, чисто, тихо -
Нема зненависті, й твоє - не моє,
Як було. Не торкнеться долі лихо,
Що ти несеш
Так підло, мов своє
Прокляття не уміти прочитати
В другім бодай хоч слова доброти, -
Не розтлумачити, лише зібгати
Й спалити ті огиднії листи.
Напрочуд легко
Дихати без мене, -
Тієї, що примусила ридать,
І хай собі. Таке воно, мерзенне,
Що може всім життя твоє продать.
Напрочуд легко дихати у горах,
Куди омані не дістатись.
Що ж,
Я знов пірну
У синє, тепле море,
Аби зостатись запитанням:
"Хто ж?".
Вони все одно нас надурять -
Хіба ти не знав?
Почувши добірні слова,
Хіба не відчув?
Зв'язали вони твій язик,
Але ти б і мовчав,
Коли не давали спати,
Хіба б не заснув?
Вони все одно нас окрадуть -
Хіба не дарма?
Побачив ти посмішки їхні -
Хіба ж то для них?
Побачив ти злобу в очах,
І гризота німа
Схопила за серце тихо,
Мов лихо із лих.
Вони наганяли на тебе
Щоразу лиш страх,
І билася кров в вухах,
Мов гірський потік,
Вони копирсались в душах,
Тілах та думках, -
Нічого святого.
Там хтось голим утік
Та й тихо бродив,
Згорнувшись
В латаний плед,
За ними ж тут розіп'ятим
На грошах
Христом,
А серце, ледь стрепенувшись, -
Смачний був мед! -
Просило в тих-от проклятих:
"Не вбийте хрестом!".
Дарма. Вони поламали
На свастику хрест -
Авжеж, вони б все життя
Дивились, як ти
Вмираєш у муках,
Хоч щойно цілим воскрес,
А потім сказали б:
"Цукор!"
Чи "Божі суди!".
Ти ще їх побачиш
Силу
Не раз і не два,
Якщо не наважишся
Геть їх прогнати,
Ось тут,
Так, ось тут
І зараз. Так вже тобі голова
За душу цінніша?
Терпи, ідіот
Корисний,
Терпи, проститут.
Ти чуєш,
Як люблю тебе,
Життя?
Мені наснились
Непотрібні стіни,
Потрібне,
Хоч жорстоке,
Забуття,
Смутні думки
У колоброді днини.
Осіннє сонце
Ллється, мов той дощ -
Нічого більше
Від душі не хоче,
Аби зігріти
Все, що не збулось,
Узяти й розтопити
Після ночі.
Нехай тече далеко,
Аж ген-ген,
Туди, де в землю
Всотується тихо.
І лиш пустельний,
Аж гарячий, фен,
Обпалить чиїсь докори
Та пиху,
Мов ляпас волі -
Так-бо їх, гуляй,
Мети піском
На солончак - оаза
Десь там, я в ній,
Фата-моргана, так,
Нема до нас шляху
Та перелазу.
