Напрочуд старенька,
З'явилась у сні,
Мовчанням віршів
Оповита,
Напрочуд сумненька,
Ідеш навесні,
Мов літеплом тихим
Полита,
Напрочуд весела,
Кудись побіжиш
Від серця глибин
Схаменесся,
Напрочуд дебела,
Ізнов не їсиш,
Ізнову за щастям
Женешся...
16.04.26
Перегорілі почуття
Болять на дні,
Як стиглий попіл,
Нема в минуле
Вороття -
Ми навпіл.
Причинної шукаєш ти,
Я уві сні ходжу
За чудом,
Воно всміхається
Мені -
Я буду,
Я є, без чогось, що у них
Удосталь вдома.
Покрив кудлатий
Білий сніг
Утому,
Мовчать безлистії сади,
Палає сонце,
Ти більше не приходь сюди,
Віконце
Покаже нагло лик чужий,
Мене немає,
І савану мені не ший,
Я маю.
Мене щось мучило,
Та не кохання,
Мені боліло,
Але не любов,
Мені кортіло,
Але те бажання
Іскровлене,
Як та безкрівна кров,
Мене тягало
В коридорах смутку,
Мені ввижались
Тіні на стіні,
У мене рвало
Душу в сорок жмутків,
За мною гнались
Коні льодяні,
Вони на мене
Дихали морозом,
Я кам'яніла
Від того страху.
Все, що було -
Нікчемно,
Несерйозно,
Була я,
Наче хата без льоху.
Я ніколи тебе не кохала -
І, відкривши це раптом в собі,
Здивувалась і вільною стала,.
Без бажання іти в боротьбі
Аж туди, де палають паркани,
Аж туди, де горить городня,
Тільки прошу - коли я повстану,
Не згаси мого першого дня,
Не чіпай ані першої ночі,
Ані вечора з любим моїм,
Доки плачу я, доки я хочу
До останку згоріти із ним.
Ледь зваживши у серці кожен крок,
Вже клопочуся про крутії схили,
Кладу я похапцем сухий вінок
Прокладеним шляхам Савур-Могили,
А там ідеться не про те - і знов,
І знов не плачу,
Бо немає пустки,
Так тихо, як завжди, вирує кров -
У брамі, де не треба перепустки.
Тут зібралися поетичні твори, що я їх накропала за самовчителем "Пиши сильно".
Ой ти, азулежу,
Незвичнеє слово
Для вуха слов'янського,
Плитка кольорова! -
Яке скоріше схоже
На музичний термін,
Насправді, португальською:
"Глазурований кахель", -
Зазвичай, азулежу,
Яким португальці
Прикрашали стіни,
Знані мореплавці,
Майстри й винороби.
Обпалену й розписану
Глиняну плитку
Чотирьох колорів, -
Жовтий та блакитний,
Білий і зелений, -
Від камінця полірованого
Та й яким араби
Прикрашали стіни,
Завезли з собою
Ой, до Португалії
Й трішки до Іспанії
Не перші зразки.
Полярне сяйво,
Оптичне явище,
Заряджені частинки,
Розріджені шари,
Стикаються з молекулами газів...
... що швидко змінюється...
...світяться на висоті
60-100 км...
...нічного неба,
що швидко змінюється...
...де вони входять...
...або атомами газів...
і змушують...
спрямовуються до північного
або південного....
протонів
і електронів...
...під дією...
...і завдяки...
...полю Землі...
...магнітному...
...Aurora borealis.
Я покохала іншого
На мить, всього на хвильку,
Але та хвилька іншого
Вже наробила стільки,
Що я не знаю, як тепер
Із того випливати,
Бо я ж і мушу -
Як тепер
У всьому відмовляти
Йому, тобі - бо я, ні-ні,
Нікого не кохаю,
Всерйоз, назавжди? Ой, ні, ні,
Цього не уявляю,
Ми різні, як і ти, і він,
Ви просто епізоди,
І ти, і він - хоч не один
У моря жде погоди.
Ви мені неспівзвучні,
хоч добра душа та ласкава,
але я, мов німа, розуміючи, не відповім -
наче то не мені
забриніла над полем заграва,
наче щось невідкрите
замовкло у серці моїм.
Ви мені неспівзвучні.
Так боляче, жаль і так легко,
наче я це промовила
ще за хвилину до вас,
і глуха, і німа,
бо не чую, як вп'ялося древко
в душу тої,
що досі, тепер вам повинна за сказ -
але я відчуваю,
що є та, хто чує і плаче,
доки ви смієтеся,
в потузі забути мій біль.
Ви така сама зірка з небес,
той, що кряче
у пташиній нужді,
як і ви не для нас.
Просто цвіль
треба вибрати мовчки, до ранку,
щоб хто не завидів,
те, як млосно і вогко в душі,
де збирається бруд.
А у сизім тумані, на ганку
проходять безслідно
в річкові камиші,
та у поле,
на сонячний суд.
Я молю, щоб інакша лягла
поруч вас на постелі
та закрила собою сама
колючки, спориші -
втім, не плачте. І в мене була
на старій акварелі
нежива, наче млосна тюрма,
оболонка душі,
але ж я - не вона.
Ви пробачте,
як я вам пробачу,
що не в змозі почути без слів
мою тяжку вину
та забути все те,
що до смерті в душі моїй плаче
і нести той тягар,
що я з іншим, дасть Біг, потяну... .
Мені наснився сон чудний,
І в ньому старець мандрівний,
Шинкарка з кухнею для всіх,
Та не лунав веселий сміх
У домі тім, де спала я,
Зарившись в ковдру змалання -
Півдня, аж до заходу ген,
Не встаючи, мов кров без вен.
Вони ходили і кляли,
Та розбудити не могли.
Натоплена до пекла піч
І кожна річ навкруг - мов ніч,
Хоча у них за білий день
Рубають вже трьохсотий пень.
З нічних прийшовши пасовищ,
Вляглася, мов на дупі прищ,
Та й сплю, геть зовсім не сплячи,
Допоки палять ті корчі.
А там і їдло, і питво,
Хазяйка гурка поставом
І все гуторить, мов цуркан,
Коли ж постеле той жупан
Під мою душу - а я в сон
І до гостей ні кроку вон,
Аж ось хазяїн, та й на двір,
У синім, моцний, як упир,
І все питає, де мала,
Щоб їсти я йому дала.
Ходив-ходив, та й коні геть.
Здійнявся повний шкереберть,
А й тихий, чи був міцний сон -
Прокинулась, важка, мов слон,
Та й годі спати. Вечорить... .
Вони пішли, мені горить
Прибрати кухню, аж пашить, -
З комори стогін. Старець тий
Лежить, укладений, мов гній,
На купі сіна, шо дитя,
Розхристаний. Я до пуття
Його укрила, та й за стіл,
А там ходив осел і віл,
Патьоки доброго вина,
Була б і я, мов кінь, п'яна.
Помивши кухню, занялась
І до півночі в путь знялась,
Бо знаю точно - як прийдуть,
Очей із мене не зведуть,
А я лиш тертиму чашки
Та мовчки битиму горшки.
Андрія мольфарили,
Миколая квапили,
Як отії яничари,
У полон потрапили,
Все їм свято,
Соцактивність,
День Кривого Дурника,
Лиш не грай си,
Лиш не цибай
Вище даху курника,
Сніг неліплений кучмами
Тане під деревами,
І пухкими кренделями
Знов керують ревами,
А воно як зареве ж бо,
Хоч і ясла повнії -
"Був я, мамко, українець,
Та плюються жовніри
Мені в спину, мені в очі,
Що продавсь за крадене,
І ганяють жебрачата,
Мов чужую гадину..."
Ніхто не знає
Судеб Божих
Про людину,
Тож вільним йди.
Нехай каміння,
Як в Стефана,
Летять з усіх боків, -
Не жди,
Що хтось подякує
Або полюбить,
Люди злі,
Хоч добрі аж напрочуд,
Аж до скону.
Не звірятись їм -
То істина Христова,
Серце бачить Він,
А не вони...
Переживіть без нас
Своє теперішнє -
Ми більше не раби
Чужих бажань,
У нас є право
Ставити на двері ще
Один замок
Для марних сподівань.
Прийміть спокійно
Втрату тих, кого ви тут
Не спромоглись
Пошити в дурні знов.
У вас все є,
І двір свої
Вам заметуть,
А нам залиште
Віру та любов,
Надію на не взяту вами
Таїну,
І Бога,
Що ви зраджуєте так,
Як жоден бузувір не зрадив,
А вину
Шукайте у собі.
Гуд бай.
Ось так.
Згадати щастя
І печальний клекіт
Птахів, що відлітають
У світи -
Буремний час.
Лиш сатанинський регіт
Там, де дощенту
Спалені мости.
Тут божевілля.
Кожен заперечить
Те, що незручно
Та й несила знать.
Неплідне гілля
У доменній печі,
Метал з каміння
Мовчки відливать
І тихо говорить
Про сиву днину,
В якій нема
Ні заздрості, ні зла,
Що ми не оцінили Україну
Такою,
Як вона завжди була.
Всі жінки давно в таємній змові,
І ніхто не може розгадать,
Що ховається в отім півслові,
В жесті, в поруху очей.
Мов тать,
Недолугий ходить попід тином
І живе надією дарма,
Насолоджуючись
Навіть кпином,
Почуттям,
Якого і нема.
Всі жінки давно в таємнім клубі,
Вхід туди доступний
Лиш жінкам,
Ну, а логіку залиште, любі,
Нелогічним всім чоловікам.
Напрочуд легко
Дихати без тебе -
Ніхто не ятрить душу
До кісток,
Нічого не потрібно і від тебе,
Ні квітів, ні доріжки з пелюсток.
Напрочуд щиро
Усміхнеться осінь.
Коли нема образ - усе мине,
І десь у мирі
Спочивають досі
Дитячі сподівання.
Лиш гукне
У вирі думка,
Що усе так сталось,
Як мало бути, як то бачив Біг,
І щільна гумка
Все зітре. Зосталось
Молитись,
Аби ти їх переміг,
І все. На серці ясно, чисто, тихо -
Нема зненависті, й твоє - не моє,
Як було. Не торкнеться долі лихо,
Що ти несеш
Так підло, мов своє
Прокляття не уміти прочитати
В другім бодай хоч слова доброти, -
Не розтлумачити, лише зібгати
Й спалити ті огиднії листи.
Напрочуд легко
Дихати без мене, -
Тієї, що примусила ридать,
І хай собі. Таке воно, мерзенне,
Що може всім життя твоє продать.
Напрочуд легко дихати у горах,
Куди омані не дістатись.
Що ж,
Я знов пірну
У синє, тепле море,
Аби зостатись запитанням:
"Хто ж?".
Вони все одно нас надурять -
Хіба ти не знав?
Почувши добірні слова,
Хіба не відчув?
Зв'язали вони твій язик,
Але ти б і мовчав,
Коли не давали спати,
Хіба б не заснув?
Вони все одно нас окрадуть -
Хіба не дарма?
Побачив ти посмішки їхні -
Хіба ж то для них?
Побачив ти злобу в очах,
І гризота німа
Схопила за серце тихо,
Мов лихо із лих.
Вони наганяли на тебе
Щоразу лиш страх,
І билася кров в вухах,
Мов гірський потік,
Вони копирсались в душах,
Тілах та думках, -
Нічого святого.
Там хтось голим утік
Та й тихо бродив,
Згорнувшись
В латаний плед,
За ними ж тут розіп'ятим
На грошах
Христом,
А серце, ледь стрепенувшись, -
Смачний був мед! -
Просило в тих-от проклятих:
"Не вбийте хрестом!".
Дарма. Вони поламали
На свастику хрест -
Авжеж, вони б все життя
Дивились, як ти
Вмираєш у муках,
Хоч щойно цілим воскрес,
А потім сказали б:
"Цукор!"
Чи "Божі суди!".
Ти ще їх побачиш
Силу
Не раз і не два,
Якщо не наважишся
Геть їх прогнати,
Ось тут,
Так, ось тут
І зараз. Так вже тобі голова
За душу цінніша?
Терпи, ідіот
Корисний,
Терпи, проститут.
Ти чуєш,
Як люблю тебе,
Життя?
Мені наснились
Непотрібні стіни,
Потрібне,
Хоч жорстоке,
Забуття,
Смутні думки
У колоброді днини.
Осіннє сонце
Ллється, мов той дощ -
Нічого більше
Від душі не хоче,
Аби зігріти
Все, що не збулось,
Узяти й розтопити
Після ночі.
Нехай тече далеко,
Аж ген-ген,
Туди, де в землю
Всотується тихо.
І лиш пустельний,
Аж гарячий, фен,
Обпалить чиїсь докори
Та пиху,
Мов ляпас волі -
Так-бо їх, гуляй,
Мети піском
На солончак - оаза
Десь там, я в ній,
Фата-моргана, так,
Нема до нас шляху
Та перелазу.
Все в тумані,
Я нічого не згадаю,
Біль та кава
Тихо будять
Восени,
Серед сміху й танців
Знову пропадаю,
Бо немиле все стає
Чогось мені.
В тім нема ні щастя, ані остороги,
В тім нема ні одкровення, ні біди, -
І чогось у кроці тихім мліють ноги,
І не хочеться ні хліба, ні води.
Все в тумані,
Просинаюсь та зникаю,
Щоб любити, як іду, і як стою,
Як випростуюсь і як блукаю
І у тім знаходжу сторону свою.
Де ригідна, чітка визначеність -
Пекло,
Я ізроду не спиню
Своїх думок.
Серце, так, від чужоти,
Мов міх, затерпло,
Але в нім тече, дзюрчить
Живий струмок.
Як піду у верболози,
Стану на покосі,
Най дзижчать у вухо бабки
Та бодають кози,
Сраку бджоли не кусають
І не плачуть зорі
Та й корита не ламають
Хвилі в синім морі,
Оселедцю як наїмся,
Шоб ніхто не бачив,
Бо такий же соковитий, -
Засолив, заначив,
От і з'їм, цибульком смачно
Його притрусивши, -
Скільки тої жизні, плачу,
З вечора не ївши...
А чого ж? Бо риба з річки,
Хоч і золотенька,
І хрумтить, мов цюця, з пічки,
А не солоненька.
Наївся меду
Англіканець Вінні-Пух
І тягне за собою
П'ятачка-юдея;
"Католик Кролик, говорят,
Стал нем и глух,
Пойдем, и масло у него
Сожрем скорее!",
А протестант Віслюк,
Згубивши хвіст,
Щоразу у Сови
Його знаходить -
От чвань невірна,
Най то її біс,
Об'їлась полови
Та й не виходить!
Мов мусульманка,
Ходить у платку,
Мов феміністка,
Все на світі знає,
А часом,
Як буддистка,
На суку
Сидить і спить,
Геть оком не моргає...
